У 2022 році по лінії USAID Уряд США надав Урядові України пряму бюджетну підтримку на суму майже 12 млрд. дол.; у 2023 році планується надання додаткової допомоги. Ці кошти допомогли органам влади України надавати найпотрібніші послуги громадянам – у т.ч. у сферах освіти, охорони здоров’я та подолання надзвичайних ситуацій на тлі тих поневірянь, що їх спричинила розв’язана Росією війна. Одним із напрямів допомоги стало забезпечення оплати праці близько 618 тис. освітян по всій Україні – зокрема і понад 3 тис. працівників освітньої сфери у Черкасах, які навіть у воєнний час продовжують навчати як місцевих дітей, так і тих, що змушені були залишити свої домівки через розв'язану Росією війну.
Жодне місце в Україні не є безпечним в умовах розв'язаної Росією війни, яка досі триває на українській землі, але місто Черкаси – столиця однієї з областей центру країни – не зазнало настільки інтенсивних обстрілів, як ті, що спричинили руйнування у багатьох інших регіонах. Тому Черкаси стали притулком для багатьох українців, які змушені були залишити свої домівки у зонах бойових дій на сході та півдні країни. За даними місцевої влади, від початку війни Черкаси надали прихисток близько 30 тис. внутрішніх переселенців, з яких майже 5 тис. – діти.
Це спричиняє додаткове навантаження на комунальні служби міста з майже 300-тисячним населенням. Родинам переселенців потрібні житло, харчі та інші товари, допомога у пошуку роботи та послуги, які полегшують їхню інтеграцію до нових громад. Їхні діти також потребують продовження навчання, незважаючи на війну, яка спричиняє психологічні травми. Вирішальну роль у цьому відіграють місцеві освітяни, які отримують фінансову допомогу з боку американського народу.
Сергій Діденко – директор загальноосвітньої школи, який під час війни взяв на себе додаткову відповідальність.
Педагог із більш як двадцятирічним стажем, з 2021 р. він є директором Черкаської ЗОШ №29. Коли у лютому 2022 р. Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Сергієві довелося опікуватися цілою школою – і школярами і вчителями.
«Коли почалося вторгнення, я був вражений, як і всі інші. Половина працівників школи плакала, інша половина не знала, що робити», – згадує він.
Сергій і його колеги знайшли в собі внутрішню силу та стійкість, вмотивовані потребою допомагати іншим. У воєнний час вони продовжують свою роботу – у т.ч. і завдяки прямій бюджетній підтримці, яку Уряд України отримує від USAID. Вони належать до тих 618 тис. освітян по всій Україні, які за підтримки USAID й надалі отримують заробітну плату – а це дає їм можливість і далі працювати на благо своїх учнів і громад.
Як єдина школа у мікрорайоні, Черкаська ЗОШ №29 виявилася ідеальним місцем для організації волонтерського центру. У той час, коли українці з усіх усюд і сфер життя знаходили шляхи долучитися до оборони своєї країни,
«наша школа потихеньку перетворювалася на місце, де люди вчилися [захищати] Батьківщину, допомагаючи одне одному», – розповідає Сергій.
Хоча освітня діяльність після російського вторгнення тимчасово припинилася, школа об’єднала дорослих і дітей.
«Попри те, що діти тоді не могли вчитися, нам все одно довелося продовжувати навчальний і виховний процес, залучаючи їх до волонтерської діяльності. Це допомогло їм дізнатися і зрозуміти, за що бореться Україна – за своє суверенне, незалежне і демократичне майбутнє, і що потрібно для перемоги у цій боротьбі», – пояснює директор.
Школярі, які долучилися до роботи волонтерського центру, допомагали плести маскувальні сітки, які зберігають життя захисників, і робили малюнки, аби надихнути тих, хто знаходиться на передовій.
П'ятнадцятого березня навчальний процес відновився, але зовсім у іншому вигляді. Уроки проводилися дистанційно, як це було протягом більшого часу пандемії COVID-19. Але на відміну від пандемії, діти зіткнулися з більш ґрунтовними проблемами у сфері психічного здоров’я внаслідок війни: тривожними станами та перепадами настрою, пов’язаними з воєнною ситуацією, невпевненістю у безпеці своїх сімей і близьких, страхом за власне майбутнє та майбутнє України. Ці почуття посилювалися через самотність, яка притаманна дистанційному навчанню, та ще й на тлі постійних новин про руйнування, що їх чинила російська армія.
Поряд із цим, все більше сімей українців залишали райони бойових дій і російської окупації, тож Сергій і його колеги наполегливо працювали над тим, щоб інтегрувати дітей-переселенців до навчального процесу та шкільного життя.
«Наприкінці травня, коли навчальний рік закінчився, ми влаштували для них не дистанційне, а реальне свято, аби показати, що звідки б вони не приїхали, вони вдома, бо їхній дім – Україна».
Нині більшість учнів продовжують навчання дистанційно з міркувань безпеки, бо батьки мають можливість вибирати спосіб навчання для своїх дітей. Оскільки війна триває, багато родин бояться відправляти своїх дітей на звичайні уроки до школи.
Сергій сподівається на повне відновлення традиційного навчання. На його думку, саме у школі формується особистість:
«Дуже важливо, щоб діти повернулися до школи. Вони мають бачити, що життя триває, незважаючи ні на що. Навчання під час війни – це виклик, але вони повинні прийняти його, щоб стати сильнішими. Вони мають бути стійкими, бо якими будуть вони – такою буде Україна».
