Свіжі помідори на лінії збройного конфлікту

Вівторок, 29 Вересень, 2020
Мар’яна Нещерет, голова сільськогосподарського кооперативу «Овочі станичників», створеного у селищі Станиця Луганська на сході України.

USAID допомагає українським підприємцям поліпшити їхнє життя та перспективи

Мар’яна Нещерет очолює сільськогосподарський кооператив «Овочі станичників», створений у селищі Станиця Луганська на сході України. Вона живе та працює за якісь три кілометри від лінії розмежування між територіями, що їх захищають Збройні сили України, і тими, які контролюються озброєними формуваннями так званих «ДНР» і «ЛНР».   

Підпис до фото: Мар’яна Нещерет очолює с/г кооператив «Овочі станичників» у селищі Станиця Луганська на сході України 

У людському житті часто трапляються іронічні повороти долі – в Україні можливо навіть частіше, аніж деінде.

Я – юристка, яка не займається юриспруденцією. Обставини склалися так, що я стала керівницею овочевого кооперативу у конфліктному регіоні. Це – моє справжнє покликання, тому що разом із іншими ми забезпечуємо людям харчі та певний дохід, що є критично важливим для їхнього виживання.

Підстави для оптимізму надає те, що, отримавши початкову підтримку від USAID – яка включала певний обсяг фінансування та надання стратегічних бізнес-консультацій – сьогодні ми успішно працюємо.  

Коли почалися перші справжні бої, люди стали виїздити з нашого регіону. Ми також би поїхали, але була одна важлива причина, щоб залишитися: наші родини – батьки, дідусі та бабусі, інші родичі з тих чи інших міркувань не могли виїхати. Всі наші рідні лежать на тутешньому кладовищі. Тут наш дім.  

Тож нам треба було думати, що робити для того, аби вижити. Моя бабуся сказала: «Ти знаєш, харчі – це ж основна людська потреба. Що б там не трапилося, ми можемо вирощувати овочі». На початку, ми та інші сім'ї виживали просто за рахунок обміну – ми вирощували овочі, а наші сусіди тримали курей, які несли яйця, та іншу худобу.  

Я виїхала з селища тільки тоді, коли почалися справді активні воєнні дії, а коли повернулася, то страшно було бачити, що тут сталося – будинки, машини, цілі вулиці були зруйновані.  

Я зайшла у теплицю, просто взяла пригорщу землі та сказала: «Як я за тобою скучила». У ту саму мить ми вирішили – чого б це не вартувало, за яких завгодно умов – перечекаємо обстріли у безпечному місці поблизу нашого будинку. Нікому не побажаю пережити таке. Лише у чотири роки, моя дитина за звуком вже могла визначити, з чого саме стріляють. 

Але ми та ще дехто не поїхали. З усіх тих, хто тримав теплиці, близько сорока людей вирішили залишитися. 

Вирощувати овочі ми могли за будь-яких умов, але проблема полягала у постачанні продукції. Навкруги йшли бої, тож ніхто до нас не приїздив. Два роки поспіль нам доводилося викидати врожай чи згодовувати його свиням. Покупців не було.     

На початку ми думали, що проект USAID – це якась гуманітарна допомога, яка нас зіпсує, зробить менш самостійними, пересварить – бо хтось вважатиме, що отримав менше, ніж сусід. Але ця програма виявилася іншою. Вона сприяла роботі нашого підприємства, бо допомогла налагодити постачання продукції до дистрибуторів та зміцнити нашу здатність працювати з великими мережами роздрібної торгівлі далеко від зони конфлікту. Сьогодні у нашому кооперативі працює вже майже сотня сімейних тепличних господарств, і ми стали більш самостійними. (Прочитати про цей проект можна тут)

Чи могли б ми вирощувати ті самі овочі в іншому місці? Звичайно могли б. Але для нас – це наш дім, наша земля, наше повітря, наші річки.  

Проект надав нам великий стимул до того, щоб спиратися на власні сили – щоб допомогти самим собі сьогодні та забезпечити наше власне майбутнє. 

Last updated: September 29, 2020

Share This Page